Казка про пори року

Колись дуже давно чотири шанованих усіма пані Зима, Весна, Осінь і Літо жили разом. Частенько зустрічалися вони в місті чи в селі, за в’язанням чи за чашкою кави. Та біда в тому, що кожна з добродійок мала вельми норовливий характер і не хотіла одна одній поступитися. Словом, дня не проходило у подруг без сварки.  

– Давайте, – якось вирішили вони, – виростимо квіти. У кого будуть найкращі – та й найголовніша. А три інші будуть їй коритися. 

Та й розійшлися на деякий час. А коли зустрілися знову, кожна мала що показати. Весна принесла кошик ніжних конвалій та сумовиті пелюстки сон-трави, Осінь вразила барвами жоржин та хризантем, а Літо засипало морем прекрасних запашних троянд! 

Весні з Осінню дуже сподобалися троянди, тож вони закричали, що пані Літо найголовніша. А Зиму не стали й слухати. Хіба може така холодна персона виростити бодай один паросток?! Набурмосилась Зима, махнула сивим рукавом і посипалися з нього чарівні холодні квіти, одна одної гарніша. Не було в дивовижній заметілі ні одної, схожої на іншу. Весна з Осінню замилувалися тією красою і не знали, що сказати. Тільки пані Літо дуже розсердилася, бо її троянди боялися холоду, тож враз під снігом почорніли. Вона стала дмухати гарячим вітром поки чарівні сніжинки не перетворилися на воду.

Примирення між чотирма пані не відбулося. Їм прийшлося поділити рік на чотири частини і господарювати кожній у свій час. Ворогуючі Зима з Літом навіть вибрали собі такі пори, щоб ніколи більше не зустрітися. Правда й самі собі не хочуть зізнатися, що інколи сумують одна за одною. Розтопить, буває, Зима кучугури, виманить з-за хмари ласкаве сонечко і чекає... Може прийде Літо з букетом запашних троянд. Немає... А Літо в свою пору сипне інколи сніжинок на теплу долоню і розглядає уважно. Чи не знайдуться хоч дві однакові... 

Тетяна Чорновіл

КАЗКА ПРО ҐУДЗИЧКА

Жив-був ґудзичок. Він був невеличкий і жив у коробці для шиття, де було багато таких, як він, ґудзиків, різних кольорів і форм. А ще там жили нитки, голки та різні замочки та гачечки. В коробці було тісно, і вирішив ґудзик піти. Вискочив з коробки на підлогу та пішов до дверей. От він і надворі. Як тут гарно! Літо, пташки щебечуть, травичка зеленіє та ще й квіти!

Вийшов він на дорогу та й пішов. Іде, іде, прийшов до лісу. Тут назустріч зайчик-пострибайчик іде.

- Привіт! Ти хто? – запитує зайчик.

- Я – ґудзик.

- А я – зайчик, давай дружити!

- Давай.

От і подружились. Вони стрибали, грались на галявинці, аж тут іде сірий вовк і каже:

• Зайчику, я тебе з’їм!

- Не їж його! – каже ґудзичок.

- Хто це там пищить у траві?

         - Це я, ґудзик.

- Тоді я тебе з’їм, бо дуже голодний.

- А мене їсти не можна.

- Чому?

- Бо я з пластмаси, як з’їси, живіт заболить.

Понюхав вовк ґудзичка, облизнувся і пішов собі в темну хащу.

Аж іде лисичка-сестричка і одразу до зайчика:

- Зайчику, я тебе з’їм!

- Не їж його! – каже ґудзичок.

- Хто це там пищить у траві?

- Це я, ґудзик.

- Ти такий маленький, а який гарний! Я тебе пришию собі на шубку.

- У тебе голки нема, – каже ґудзик.

- Твоя правда.

Махнула лисичка хвостом і пішла.

А ґудзик та зайчик стали жити разом у зайчиковій хатинці. І було їм дуже гарно і весело.

Тут і казці кінець, а хто слухав – молодець.

Олександр Шваб

Презентація "Ґудзикове дерево. Пори року" - /prezentacija.pptx